Чи є ще місця, окрім рідної домівки, куди, повернувшись, можна щиро засміятися, подякувавши тим, хто виростив, за те, що ти просто існуєш? Чи є ще таке місце, зайшовши куди, ти можеш з полегшенням зітхнути, а затим заплакати, розуміючи, що в цих стінах ти у безпеці і ніхто не глузуватиме з твоїх слів, ніхто не казатиме, що вони – це ознака слабкості?

Можливо, такі місця таки є, не заперечуватиму цього, однак впевнена, що навіть там сміх й сльози не такі, як вдома. Бо в рідній місцині, в тій конкретній точці, де ти ріс – усе геть по–іншому.

Тут інша атмосфера – запах старих фотографій та свічок, які горіли, коли були перебої із електрикою, а тебе продовжувала мати колисати і співала, знаючи, що без її співів ти зможеш прокинутися. Тут діаметрально протилежні звуки – то плач твій і перший голосний регіт, чуєш? Це все рідна домівка і ніколи та ніде не буде настільки добре, як вдома.

Там, де пройшли твої найкращі роки, хоча, можливо, ти сам так не вважаєш. Ми часто гадаємо, що попереду на нас очікує найкраще, хоча помиляємося. Покинувши стіни дому, вже більше нічого не буде так, як колись; так, як ти звик, аби воно було. Буде щось нове – буде новий будинок, чужа атмосфера, до якої ти звикнеш.

І з часом він наповнюватиметься сльозами та сміхом, говорінням дитячих іграшок й недоспаними ночами. І тоді хлопчик чи дівчинка, а, може, двійнята з наступного покоління назвуть це своїм домом, звідки їм, рано чи пізно, доведеться вилетіти. То чому ж ми вимушені покидати ті місця, де ми в безпеці, наражаючи себе на пробиті крила та розбиті надії?