загрузка...

Це був типовий тихенький ранок з вітерцем, дуже доречним у ту мить. Сонливістю пахло усе навколо, тому негода не оминула Іринчиних оченят, дарованих її люблячою матір’ю. Для дівчини було незвично у такий час бродити вуличками бідних районів Львова. Але сьогодні особливий день, з’явилася нагода відпочити від міської метушні, та й радість її ризикує загубитися в бурхливих натовпах громадськості, адже яких позитивних емоцій слід очікувати від сірої маси.

Ірина з цілковитою гордістю згадувала свою маленьку перемогу над суперницею, проглядаючи в пам’яті ті миті, як їй вдалося втерти носа негідниці та зарекомендувати її не з кращого боку. Марту колись вважала за ліпшу подругу. «Разом ділили ложе в гуртожитку, – зі сміхом повідомляє Ірина. – Наче ж нічого дивного як для сьогодення, хоча й справді були такі випадки, коли хотілося просто бігти у світ за очі.

Не знала, куди податися. Добрих знайомих у такому великому місті не маю, а саме, тих, в чиїй присутності не вдасться засумувати. Тому ноги самі привели до студентського помешкання. Галасливі компанії в гуртожитку теж не приваблювали мене, знала лише Марту серед них, та і того було достатньо. Вже краще, бо є до кого заговорити, – увесь той гомін навколо здавався Ірині таким приємним, таким жаданим. – Ці п’янички хоча б якось, але все ж спроможні надати мені спокій. Звучить досить дивно, адже співіснують два несумісні поняття. Коли б я залишилася удома, сама, при тихому оточенні – не мати мені тієї бажаної духовної ідилії.