загрузка...

Чи знаєте ви,як люблили наші прадіди природу?  Як насолоджувались її святою невмирущою красою,черпаючи їз неї життєдайну енергію та сили?Чи знаєте, як леліяли вони просторі безмежні лани,що наби простягались барвистим безкінечним простирадлом аж до самого небокраю?

Робота у полі була важкою та клопіткою. Йшли до праці наші предки рано-ранесенько,коли тільки перші ніжні промінчики сонечка ласкаво торкалися землі. Поверталися ж додому пізно,коли на темно-синьому сатині нічного неба з”являлися перші зорі. Турбувались наші прадіди про землю святу,бо знали,що це мати,що породила весь людський рід і згодом його забере. Також дотримувалися українці вічної та невмирущаї істини :”Вільно топтати землю може лише той,хто безустанно плекає її,слідуючи всім народним звичаям та правилам” Дуже шкода,що у період науково-технічного прориву люди забули своє первинне призначення,забули звичаї предків своїх,що є основою культури українського народу.
Дуже добре,що є твори,які змушують замислитись над тим,що підштовхнуло сучасну молодб забути про народні звичаї та обради. Адже саме вони є основою української мудрості.
Новела “Дитинство”-енуиклопедія українського народознавства. Читаючи її розуміємо,що занурившись у віртуальний світ модерної техніки та винаходів ,ми забули про те,що нас породило,що надає нам сил та енергії. Ми забули,якого роду ми діти.
Образ дідуся описано у дуже світлих та приємних тонах. Добрий та мудрий чоловік здався мені втіленням якогось міфологічного лісового персонажу,адже його зв”язок із природою був містично-неперервним. Це й не дивно,адже чоловік провів усі роки життя в степу. Ці простори були його колискою,його прихистком та найріднішими серцю місцинками. Саме тому знався Данилчин дідусь на властивості кожної травинки,квіточки,коріньчика. Мудрість йогобула такою ж безмежною,як і сам степ. Він завжди повчав малого Данилка народних звичаїв,прикмет. І пустостливий бешкетник з превеликою цікавістю слухав розповіді діда,бо розумів-то найближча людина у його житті,єдиний захисник та порадник.

Данило охоче вставав раненько на зорі,щоб блукати їз дідом заплутаними лісовими стежинками.величними пагорбами й вологими балками у пошуках цілющих рослин. І було це таємничо-спокійне заняття найцікавішим,найзагадковішим у його житті.
“Ось це-сон-трава,а тут- горицвіт,а он там-дажкорінь”,-доносився спокійний голос дідуся серед мурчання диких бджіл та гомінких пташиних співів. Саме в такі моменти хлопець усвідомлював всю велич та невідомість цього прекрасного світу,відчував себе частинкою чогось великого і прекрасного.
Мені здіється,що люди тоді жили зовсім по-іншому і були іншими. Вони слідували народним звичаям,поважали свята,здійснювали безліч обрядів. Шкода,що ці первинні українські традиції не збереглися до нинішніх днів,адже вони є шляхом до єдності людини із чимось великим,потойбічним.
Містичною є навіть сама смерть дідуся. Здається,весь світ переживав Данилкове горе.
Та ніщо не вічне… Данило виріс. Він ще довго топтав землю,як заповідала найближча людина у його житті. На зміну одному поколінню прийшло,сповнене сил та енергії,нове.Але дідусеві повчання закарбувались повік у пам”яті хлопця.
Мені дуже шкода,що сучасна молодь забула старі традиції та звичаї. Вони ж- вічна та невмируща мудрість пращурів наших,яку так шанобливо передали нам в спадок колишні покоління і якою ми так жорстоко нехтуємо.