Коли мене питають у чому полягає моє покликання, то я без будь-яких роздумів із легкістю відповідаю. Кожного разу відповідь однакова – допомагати безпритульним тваринам. Так, саме бути волонтером. Присвячувати свій вільний час із великою користю. Допомагати тим, хто цього потребує. Бути причиною гарних змін у житті пухнастиків. Моя душа наповнюється теплом і радістю, коли чотирилапа душа стає щасливою завдяки моїм вчинкам. Це неймовірне відчуття. Заради якого я готова жити і бути людиною із великої літери.

Моє покликання вирвалося назовні не одразу, як я народилася. Спочатку, навчаючись у перших класах школи, я думала, що обов’язково буду навчати дітей – вчителюватиму. Так, я мріяла тримати в руках Буквар, вчити рахувати, читати, малювати. Навіть досі я ставлюся до цієї професії із великим трепетом. Не застрахована від такої участі у майбутньому. Можливо, колись піду отримувати педагогічну освіту. Проте, зараз я “живу” іншим покликанням. Волонтерство. Моя душа вже не може провести і дня без допомоги іншим. Це немов приємна і корисна залежність. Звичайно, якби не було істот, яких не торкнулося горе, то я була б удвічі щасливішою. Знайшла б собі іншу корисну для суспільства справу, проте зараз я дійсно потрібна.

Кожного вечора я звикла заходити на сторінки, які присвячені допомозі безхатнім тваринам. У таких спільнотах спілкуються люди, яких поєднує однакове покликання – допомога. Тут ми спілкуємося, обмінюємося досвідом, ділимося гарними новинами і поганими, нажаль. В таких спілках розумієш, що не один. И стає легше. Світліше на душі. Наглядно бачиш, що існують не лише байдужі, а світ озоряють і гарні, чесні люди.
Моє покликання назавжди залишиться зі мною. Ми стали з ним вже одним цілим. Назавжди…