Як говориться: «На колір і смак – товариш не всяк!». Кожна людина має власні захоплення, хобі, котрі можуть бути геть несхожими на те, чим займаються оточуючі її люди.

Хтось полюбляє читати вірші, а хтось, у свою чергу, навпаки – задовольняється читанням довгих романів, які змушують хвилюватися за головних героїв і тріпотіти душу від інтриги. Якщо говорити про те, чий же доробок змушує мене здригатися від приємних мурашок по шкірі – то це, однозначно, українська (і російська) письменниця – Марко Вовчок.

Неосвічені люди часто думають, що це чоловік, але насправді вищесказані ініціали – це просто псевдонім, адже справжнє ім’я та прізвище жінки – Марія Олександрівна Вілінська. До сих пір йде активне обговорення того, чи справді ж усі твори пані Вілінської належить їй, адже достеменно у авторстві іще сумніваються.

Окрім того, що Марко Вовчок змушувала ночі недописати багатьох своїх прихильників і в минулому, і в теперішньому, і, впевнена, що у майбутньому теж, читаючи її дивовижні ідея, перенесені на папір, вона також була за сумісництвом перекладачем.

Мені здається, що цього більш, ніж досить, аби поважати цю жінку, котра дійсно добилася багато у своєму житті, померши у солідному віці сімдесят трьох років. Тому, безсумнівно, ті, хто ще не читав нічого із творів Марії Вілінської, слід почати ознайомлення із її творчістю саме із втраченої повісті «Маруся», якої, на превеликий жаль, збереглися лиш деякі фрагменти розділів.