У кожного з нас є мрії. Я давним-давно почала мріяти про дещо настільки наївне, що навіть озвучувати то соромно. Я просто-на-просто хочу будиночок на березі моря. Чи, можливо, навіть океану, однак цю перспективу узагалі ліпше не розглядати, аби не розчаровуватися, зважаючи на те, що вона у мене відсутня.

От просто хочу таку невеличку власну домівку із панорамними вікнами, крізь які я бачитиму море, яке буде так близько, наче на долоні; кавовою машиною на мініатюрній кухні, яка щоранку робитиме мені улюблене капучино з густою пінкою, коли я попрошу її про це; а також із величезною бібліотекою, з якої я щовечора братиму книгу, щось на кшталт «Звіяні вітром» Марґарет Мітчелл, йтиму до берега моря, сідатиму на теплий, нагрітий сонцем пісок, і читатиму, поки тихі, майже безшумні хвилі омиватимуть мої ноги. Хочеться втекти якнайдалі від цього галасливого міста, котре змушує хвилюватися, перейматися і навіть ридати.

Я чомусь гадаю, що там, у тому будиночку, якому присвячені останнім часом усі мої думки, буде набагато тихше і спокійніше. Це просто така картинка, обкладинка, палітурка, котру я намалювала сама для себе, намагаючись обманути здоровий глузд. Мріяти ж не заборонено, правда ж? Та слід пам’ятати, що він себе нікуди не втечеш, як би швидко не біг, тому навіть і в безпечному домі, який знаходиться так далеко, як то тільки можливо, та ще й на березі моря – може початися шторм, який принесуть хвилі.