Дивно, але тільки в рідному домі нас чекатимуть із розкритими обіймами та усмішкою на устах. Цим перший час не може похизуватися навіть власний будинок, коли людина уже стала дорослою і переступила ще один етап у її житті.

Наш дім – це місце, де ми можемо сховатися від негараздів бодай на кілька годин (принаймні, ми так думаємо; нам хочеться вірити у це і ми сліпо й наївно продовжуємо так робити), зняти усі маски та показати нарешті справжнє амплуа, яке, можливо, ніхто та ніколи не бачив.

Більш ніде не приймуть так, як удома – школа не дасть потрібного відчуття комфорту та легкості у словах, вчинках, поведінці; церква не подарує такої турботи та опіки, хоча, либонь, зможе змусити повірити у себе; готель дасть всі потрібні умови, але для людської душі того буде занадто мало.

В багатстві не усі цінують те, що мають; вона ж насправді бідні, а ті, хто даху над головою не має – заможніший за них. Бо кожен з нас має свою фортецю і усвідомлювати то треба саме в цей момент, ба не на секунду пізніше.

Навряд чи ще десь можна почувати себе так, як вдома. Дім, де ти виріс – то в дійсності непереможна, непідкорена фортеця, яку зруйнувати можеш тільки ти. І знаєш як? Своїм відходом звідти назавжди.