Однією з дуже цікавих та визначних постатей у українській літературі є Маруся Богуславка. Вона – турецька невільниця з українським корінням, яка не перестала любити свою країну та народ, до якого все ще прив’язвала й себе, свою душу й тіло, яке вже давно знаходиться на чужині.
В одній з козацьких дум був оспіваний її вчинок. Дівчина допомогла своїм землякам, яких взяли у полон, звільнила їх та у відповідь отримала прокльони та осуд.

Їй було гірко це чути, та вона не ображалась, бо розуміла, що вже давно втратила своє коріння, стала іншою. Не зважаючи на те, що молода дівчина хоче повернутися на свою рідну землю, вона цього не робить. Маруся залишається в гаремі. Вона звикла до життя. Звикла до султана та тих, хто так само, як вона полишили свою країну не з власної волі.

Ця дума про Марусю Богуславка не єдина. Письменники та поети активно використовували та використовують у віршах її чесність, жіночність та патріотизм, який хтось навіть вважає специфічним. Про цю українську дівчину написана драма та навіть ціла балетна постановка. Маруся Богуславка відома не тільки в Україні, а й за її межами. Там хтось її поважає, хтось зневажає, а комусь просто байдуже.

Маруся Богуславка вірила, що в Україні все нарешті буде добре, прийде мир та зійде турецьке ярмо, жертвою якого стала й вона сама. Дівчина розуміла, що це станеться вже без неї, але хотіла щастя для кожного українця, щасливої долі для український дітей та жінок. Чи була Маруся щаслива? Це відомо лише їй. Вона сама зробила свій вибір, чим, як гадають люди, засудила себе до вічної неволі. Але, якщо їй так буде краще, то не варто засуджувати вибір турецької невільниці, душа якої завжди з Україною та її народом. Серця б’ються у одному ритмі, хоча тіла знаходяться не на одній землі, думки про одне й життя спільне. Але свобода навіки чужа. А шкода.