Біля польових доріг – із журавлем, з охайним дахом біля хазяйської хати стоять криниці наші. Поспішають до них в спеку спраглі трударі та втомлені перехожі. Вдаряється відро об цямриння в гарячих хлопчачих руках, тихенько поскрипує корба в старечих зморених. Біжить із поля худоба – до криниці. Дбайливий господар завжди біля криниці змайструє лавчину, господиня подбає про кущ калини та квіти. Люди недарма так шанують криниці. Кажуть, де є вода, там є Божа благодать.

Народна мудрість свідчить: «Не брудни криниці, бо схочеш водиці». Існує повір’я, що копати й чистити криниці можна лише чоловікам. Мовляв, якщо це робитимуть жінки, не буде води. Не можна і заглядати в таємничу глибочінь – щоб водяний не вхопив.
На Йорданську хресну ходу священики завжди кроплять криниці свяченою водою. Щойно збудовану або ж забруднену криничку завжди освятять – призвуть батюшку, щоб відправив молебень. Гріхом вважається, коли хто не дасть набрати води зі своєї криниці. Не можна йти по воду з куснем, не можна смітити поруч.

Криниця – це також символ нашої духовності, духовного багатства. Кажуть: джерело народної мудрості. І справді, як в джерелі прибуває вода, тече, дзюркотить по камінчиках, так і прадідня мудрість плюскоче, сповнюючи наші спраглі душі відрадливою вологою.
Звідки береться вона? Хто дбає про неї, який турботливий чоловік? Мамині колискові, таткові смішинки, бабусині примовки, дідусеві оповідки… Течуть із давніх-давен.

Як краплини живильної водиці стікають по одній з запітнілого відра в одну прозору калюжку, слово по слові стікають народні пісні, колядки, прислів’я, приказки, казки до сховища народної мудрості. Жадібно припадаємо ми до витоків своїх, п’ємо, як чисту, прозору воду.
Дай же нам, Боже, аби не міліли наші кринички, щоб свіжою джерельною водою відновлювали ми свої сили!Допоможи зберегти наші витоки від бруду!