Чайки завжди були неймовірними та цікавими. Вони асоціюються у людей зі свободою, польотом, легкістю. Спостереження за цими птахами викликає відчуття спокою, гармонії. Але є один випадок, коли слово «Чайка» несе сум та відчай.
Однойменний твір Антона Павловича Чехова став своєрідним символом печалі, меланхолії та, найголовніше, емоцій. Щирих людських почуттів, які панують всюди й не оминають жодного.

Автор висловлює свою думку стосовно кохання, вважаючи, що воно не має розвитку, але, на жаль, не залишає без уваги нікого. Вона проникає у душу людини та не бажає виходити, позбавити її від надій, які можуть принести нестерпний біль, моральні страждання. У «Чайці» багато сюжетних ліній, але вони не роблять загальну картину більш тяжкою, масивною. В той час, як один кохає іншого, цей інших смертельно захоплений кимось, кому й діла до нього немає. Чи у цьому вся проблема?

Люди залишаються людьми. Вони жаліються на свою долю, неприємності та відверто страждають. Публічно або ні, спеціально чи в відчаї. Не важливо, головне – почуття. Чехову вдалося майстерно поринути у психологічний стан персонажів, не порушивши сюжету, перебігу подій.
Головну героїню можна назвати підстреленою чайкою. Коли вона вважала, що її життя не має ні сенсу, ні продовження підписувала листи просто: «Чайка». Для героя чайка – те, що не збулося. Та, певне, ніколи не здійсниться.

Чия вина? Напевно, їх. Вони не чують одне одного, прислуховуючись лише до себе. Вони хочуть щось побачити, але не намагаються навіть зняти пов’язку з очей. Вони підв’язують її міцніше та йдуть туди, де їх, на жаль, не чекають. А за ними інші – у протилежну сторону, намагаючись знайти притулок, дім, де буде тепло та затишно. Проте знаходять вони тільки відчай, вони – чайки, колись зраджені або покинуті.