Далеко від міської метушні та гамору, від шумних автомобілів,що вервечкою мчаться по автострадах,залишаючи за собою завісу густого диму,змішаного з пилюкою;далеко від тисяч перехожих,що тиняються вулицями хто-куди ,ледь не збиваючи один одного з ніг, виріс затишний та мирний закуток,де я народилась.
Ось під тим деревом ми ховались від тої страшенної осінньої зливи,а он там-малюками аж до самої пізньої ночі грали в сніжки. Напевно,то були найвеселіші роки мого життя. Всі ми були рівні,нам було все одно,хто в що одягнений і чи з багатої він сім”ї. Ми просто вміли радіти життю. Ми дивились на світ через призму власного дитячого сприйняття так широко,як тільки уміли. Ми могли насолоджуватись простими речами так,ніби через мить їх вже не буде.
Напевно,правду кажуть,що місця,де ти народився і провів дитинство ,завжди будуть святими. Я пам”ятатиму повік рідну домівку,де завжди пахло свіжою бабусиною випічкою і чаєм з малиновим варенням. Пам”ятатиму рідну вулицю,що в перші роки мого життя здавалась мені величезним мегаполісом,а вишні коло хати-справжніми велетнями,що тягнули свої руки аж до самого блакитного піднебесся. Із трепетом у душі я згадуватиму школу,де провела,напевно,найкращі роки свого життя.
І в якому б куточку Земної кулі я не була ,я завжди повертатимусь думками в рідні Залізці- селище мого безтурботного дитинства і п”янкої юні.